|
Куди ж послати? Всі колись Приходили самі... Тепер, дивак, ти сам лишивсь, А пам’ять — як в пітьмі. Усіх жінок старий згадав. Котра ж, насамкінець, Достойна є, щоб поскакав По неї посланець? І знову кращу намічав, Як і в минулі дні, Бо й досі, певне, все рівняв На утіхи земні... А від дочки мов докір знов: «Спливає час дарма! Не втіхи згадуй! Біль, чи кров — В них суть чуттів сама» |