|
Як я і друзі не взялись За славний спадок твій, То, може, з тою поділись, Що був коханцем їй? Чи вже й вона, спізнавши благ, До тебе не спішить? Чи сам ти зрікся тих розваг, Бо гріх таку любить? І він задумався. Вже ж літ Чимало відцвіло! Кохав, одначе... Жив без бід, Але те все пройшло. «Який же, справді, ти дивак! Віддати хочеш те, Що не відновиться ніяк, Бо ж серденько пусте! |