Валентине Михайловне
В.М.П. Не питай мене, Скільки вже літ, Cкільки зим І котра додалась до них осінь. Володію багатством одним: Скільки весен Перейдено досі... Я ввірвалась в цей світ навесні, Води повені — пристрасна сила! Береги розступались міцні, І замріяне серце любило. Ріки рідко свої береги Упізнають, лишивши панічно. Та без ремства вода навкруги Угамується, плинучи вічно. Десь буяє ще там, в глибині, Цвіт лазурі — не згадує шквалу, Лиш свічадо моє на стіні Знайде в погляді іскорку шалу. 2001 читати примiтку |
