|
"Яке ж то золото ..."
Яке ж то золото —
приречена краса!
Блакитно-лагідні
упоспіль — небеса.
Так спокоєм оманливий
лиш жовтень під кінець:
І спокій, і бажання,
і безнадії герць.
І тихий шурхіт вкрадливий
повільного блукання,
І звуки слів втрачаються
під листя опадання...
І серця тихі дзвоники
дзвенять, полонять слух,
І, пригорнувши дерево,
я чую — кличе друг.
Буденність сподівання
помітно саме тут,
В безглуздості волання
душі — останній суд...
Такий холодний спокій
лиш жовтень приберіг,
|