"Яке ж то золото ..."
 Яке ж то золото — приречена краса! Блакитно-лагідні упоспіль — небеса. Так спокоєм оманливий лиш жовтень під кінець: І спокій, і бажання, і безнадії герць. І тихий шурхіт вкрадливий повільного блукання, І звуки слів втрачаються під листя опадання... І серця тихі дзвоники дзвенять, полонять слух, І, пригорнувши дерево, я чую — кличе друг. Буденність сподівання помітно саме тут, В безглуздості волання душі — останній суд... Такий холодний спокій лиш жовтень приберіг, |
|
У втомі він глибокій ступив на свій поріг, Де вже душа стомилась від болів і жалів, Не прагне, вам на милість, розпочинать засів. Мене зачаклувала осіння ця краса, Мій світ завмер у плетиві чужого ремесла. 1981 |